ЧАСТИНА СЬОМА
Від кургану, де ми стояли, до нашої сінокісної ділянки було їхати недалеко. Але я ще довго залишався під враженням від тієї величної панорами, що відкрилась із вершини острова. Ми з дідусем їхали старою асфальтованою дорогою - залишками інфраструктури колишнього колгоспу імені Орджонікідзе. Ймовірно, колись ця дорога вела до складських приміщень. Далі ми проїхали повз кладовище й звернули на ґрунтову стежку. Проїхали ще трохи - і зупинились.
 |
Різнотрав'я.
Перед нами відкрилась доглянута природна ділянка, ландшафт якої лагідно спускався в бік плавнів, у напрямку села Городище. Уся площа була вкрита густою, соковитою зеленню. Між високою травою виднілися плями кінського щавлю, а подекуди - барвисте різнотрав’я. У кінці ділянки росло кілька черешень - залишки старого саду. Сонце піднімалося вище, зігріваючи землю. Дідусь зняв із велосипеда косу, розклав її, вийняв невеликий точильний брусок і почав нагострювати лезо. У повітрі залунав глухий, шорсткий шкребіт, що лунав від контакту каменю з металом. Нарешті дідусь сказав: — Ну що, поїхали.  | Копни сіна на острові. Він почав косити, і висока трава слухняно лягала у рівні, охайні рядки. При кожному русі коси лунав м’який шелест, що змішувався з ароматом щойно скошеної зеленої маси. Незабаром рядків ставало все більше, а запах покосів розлітався над лугом - свіжий, насичений, літній. Під час косіння дідусь часто робив невеличкі перерви: сідав, трохи відпочивав, пив воду. Потім брав скошену траву в руку й обтирав нею лезо коси, після чого знову доводив його точильним бруском. Це була звична й досить часта процедура. Я ще не розумів, навіщо дідусь так робить. Пізніше дізнався: це потрібно, щоб знімати зі сталі стружку й металевий пил, а також щоб знизити тертя між лезом і травою. Спостерігаючи, з якою завзятістю працює Георгій Іванович, мимоволі згадуються ті, хто свого часу започаткували тут “Садівник‑городник” — сад, що згодом став частиною відомого колгоспа ім. Орджонікідзе. Поки дідусь працював, я з цікавістю роздивлявся навколишню природу: дерева, що здіймались на горизонті, польових птахів, які співали десь у гіллі, і навіть равликів, що повзали по вологій траві. Особливо мене захоплювало спостерігати за тим, як Георгій Іванович вправно володіє косою. У кожному його русі відчувалася впевненість і злагодженість, вироблені роками. Можливо, саме тоді я вперше усвідомив, що людина, працюючи на землі, у гармонії з природою, стає її частиною.
 | Для замовлення натисніть кнопку |
|
|
Коментарі
Дописати коментар